Сухомлинський про роботу з дітьми з особливими потребами

2013-09-03

У статті розкриваються особливості використання педагогічних ідей Василя Сухомлинського в роботі з дітьми з особливими потребами.

Ключові слова: педагогічні ідеї, діти з особливими потребами, технології індивідуального навчання.

Постановка проблеми. Василь Олександрович Сухомлинський постійно приділяв увагу виключно важливій, гострій і складній проблемі – виховання і навчання важких дітей. Він прагнув пізнати їх і дати відповіді на неоднозначні питання: у чому причини складностей їхньої поведінки, характеру. Як до цих дітей ставляться в школі, сім’ї? Як зберегти їхню людську гідність? Як їм допомогти реалізувати себе в житті. І сьогодні низка питань такого змісту турбують громаду, учителів, батьків [2; 3].

За останні десятиліття в Україні збільшилась кількість дітей-інвалідів, які потребують посильної уваги з боку родини і держави. Завдання загальноосвітньої школи – створення умов для одержання цими дітьми освіти, формування життєвих навичок, адаптування до реалій життя. Педагогічна спадщина Сухомлинського привертає все пильнішу увагу вчених і практиків з проблеми її використання у навчанні й вихованні дітей з особливими потребами.

Аналіз актуальних досліджень. Вивчення й аналіз історико-педагогічних та методичних джерел з проблеми сухомлиністики засвідчує чисельність наукових розвідок з різних аспектів педагогічної спадщини Вчителя. Аналіз гуманістичних ідей В.О. Сухомлинського розкривається в працях Ш.О.Амонашвілі, М.В.Богуславського, О.Я.Савченко, О.В.Сухомлинської та ін. Проблему «важких» дітей в педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського вивчала Л.А. Штефан.

Мета даної статті – проаналізувати питання навчання й виховання дітей з особливими потребами в педагогічних поглядах українського вченого.

Виклад основного матеріалу. Діти з особливими потребами за своєю природою і поведінкою відрізняються один від одного. Конституцією України і Законом «Про середню освіту» їм гарантується право на освіту. Традиційно в Україні складалося так, що більшість дітей з обмеженими властивостями навчалися в спеціальних закладах, які й нині залишаються провідною формою навчання. Євроінтеграційні процеси в Україні викликають певні зміни в освітній політиці: уряд приділяє більше уваги питанням рівного доступу до якісної освіти, поліпшення умов навчання дітей з особливими потребами.

Сьогодні окреслено два основні шляхи навчання дітей з особливими потребами: створення спеціальних груп, класів компенсувального навчання в умовах загальноосвітніх навчальних закладів; другий – включення дитини з порушеннями розвитку до освітнього середовища звичайної групи, класу за умови створення для неї відповідних, сприятливих її можливостям умов отримання освіти [1].

В.О. Сухомлинський наголошував, що виховання дітей, а особливо важких, найскладніша справа. Розмова про важких дітей велика і нелегка, наголошував він, одна з найскладніших проблем виховання, за байдуже ставлення до якої доводиться розплачуватися дорогою ціною [1]. У своїх працях «Важкі діти», «Вірте в людину», «Розмова з молодим директором школи», «Мудра влада колективу», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка» він усебічно аналізував причини появи важких дітей.

Розв’язувати проблему формування знань і вмінь дітей з особливими освітніми потребами необхідно з урахуванням їхньої зниженої здатності до навчання: поганого запам’ятовування навчального матеріалу, відсутність допитливості, нестійкість уваги.

Приділяючи увагу розумово відсталим дітям, які належать до категорії дітей з особливими потребами, В.О. Сухомлинський дійшов висновку, що у навчанні й вихованні таких дітей потрібні особливі заходи, необхідний тонкий делікатний індивідуальний підхід, який не допустить відчуття дітьми своєї «неповноцінності», байдужого ставлення до навчальної праці.

На думку вченого, дітей з особливими потребами потрібно навчати в масовій загальноосвітній школі, оскільки це необхідно для того, щоб діти з обмеженими можливостями перебували в атмосфері повноцінного духовного життя школи.

На уроці таким дітям слід давати завдання, які б гарантували їм успіх у виконанні, а відповідно і відчуття радості успіху.

У численних педагогічних працях В.О. Сухомлинський постійно звертає увагу на індивідуалізацію роботи з такими дітьми, оскільки бачив конкретну роботу педагога у визначенні причини біди в кожному окремому випадку, необхідності знайти кожній дитині посильну розумову працю, доступні шляхи подолання труднощів, залучати дитину до цікавої роботи, щоб вона могла розвиватися інтелектуально, на основі почуття власної гідності.

Застосування принципу гуманізму до аномальних дітей означає усвідомлення того, що всі діти (і нормальні, і аномальні) мають однакові права в суспільстві, всі потребують уваги до себе. Аналіз науково-педагогічних джерел свідчить про те, що В.О. Сухомлинський – гідний спадкоємець гуманістичної традиції. Він вважав, що вихователеві необхідно мати таку рису, як людяність, у якій поєднується серцева доброта з мудрою суворістю батьків [5]. В атмосфері сердечності, доброзичливості діти прагнуть стати кращими не для того, щоб їх похвалили, а для того, щоб відчувати повагу навколишніх, щоб не втратити в їхніх очах своєї гідності. Досягти ефективності педагогічної діяльності з «неповноцінними» дітьми можна лише за умови, що складовою частиною навчального процесу будуть толерантність, справедливість, доброзичливість і повага людей. Гуманна місія школи й педагога – врятувати цих дітей, ввести їх у світ суспільства, духовного життя, сприяти їхньому становленню, наголошував В.О. Сухомлинський.

Разом з тим, на думку видатного педагога, у гуманному ставленні до учнів з порушеннями інтелекту нічого спільного не повинно бути з практикою опікунства, заснованою на жалісливості, з практикою звільнення дітей від будь-яких труднощів, відгородження їх від усіх життєвих турбот і негараздів, усунення від виконання своїх обов'язків [2]. Якщо з ранніх років дитина з обмеженими можливостями постійно уникає розв'язання проблемних ситуацій, то в неї формується толерантність до свого становища. У свою чергу, толерантність виконує захисну функцію для психічного стану особистості, але негативно впливає на її соціальну активність, стає перепоною активності. Опікунський підхід породжує в дітей споживацькі настрої і звички, сприяє появі у школярів некритичності до своїх дій і вчинків, послаблює їхню волю до самовдосконалення.

Справжній гуманізм по відношенню до дітей з розумовими обмеженнями полягає у створенні сприятливих умов для їхнього життя, навчання й розвитку.

Завдання всебічного розвитку особистості можна розв'язувати за допомогою різних педагогічних і психологічних методів (консультування, бесіди, гри, різні види групової роботи, тренінги тощо), використовуючи які педагог може впливати на свідомість, поведінку, почуття дитини та на її навколишнє соціальне середовище. У роботі з дітьми з особливими потребами широко використовують так звані методи корекції, до яких належать: заохочення й покарання, попередження, заміна інтересів тощо. Доцільно підкреслити, що ставлення до покарань як до методу виховання в різних педагогів було різним. А.С. Макаренко вважав, що карати треба обов'язково, зауваження робити таким чином, щоб дитина відчувала обурення педагога. В.О. Сухомлинський прагнув виховувати дітей без покарань, а слово педагога повинно, насамперед, заспокоювати дитину. У Павлиській середній школі, у якій 22 роки В.О. Сухомлинський працював директором, виховання без покарань було головним принципом усього педагогічного колективу. В.О. Сухомлинський оцінку використовував як нагороду за працю, а не як покарання за лінь. На його думку, система виховання, в основу якої покладена оцінка тільки позитивних наслідків, рідше приводить до психічних зривів, появи «важких» підлітків.

Варто підкреслити, що для В.О. Сухомлинського не існувало дилеми: особистість чи колектив. Він наполягав на тому, що не може бути виховання особистості поза колективом, як не може бути колективу без особистостей. Міцний учнівський колектив і гармонійні стосунки між вихователями і вихованцями будуть тоді, коли розумово відсталі діти не залишені самі на себе, а розвиваються в таких же умовах, що й нормальні діти. В.О. Сухомлинський слушно вважав, що колектив може стати виховним середовищем тільки в тому разі, коли він створюється під час спілкування і спільної діяльності, яка дає кожному радість і впевненість.

Однією з умов розвитку в учнів навичок спілкування є забезпечення необхідного мовленнєвого середовища, головними організаторами якого, в першу чергу, є педагоги. Тільки через мовленнєву діяльність, сприйняття мовлення інших і власне говоріння діти оволодівають мовою як засобом спілкування й пізнання. Василь Олександрович вважав, що мовленнєві ситуації – це один із шляхів розвитку мислення. Найкраще мовленнєві ситуації з розумово відсталими дітьми, вважав Учитель, створювати у процесі гри. Без гри, підкреслював він, немає і не може бути повноцінного розвитку. Талановитий педагог не уявляв розвиток мовлення учнів і без активного спілкування з природою й радив найчастіше проводити з дітьми екскурсії у ліс, на річку, поле, луг.

На думку В.О. Сухомлинського, гармонійний і всебічний розвиток особистості можливий тільки там, де два вихователі – школа і сім'я – не тільки діють разом, висувають однакові вимоги перед дитиною, а ще й є однодумцями, дотримуються єдиних принципів, не мають розбіжностей у цілях, методах і засобах виховання. Виходячи з такого підходу, у батьківській школі, що працювала в Павлиській десятирічці, одна з секцій була спрямована на роботу з батьками учнів, зокрема з тими, котрі мають вади в розумовому чи фізичному розвитку. Так, на психологічних семінарах педагоги обговорювали характеристики індивідуальних особливостей розумового розвитку дітей, а отримані результати доводили до батьків. Крім того, у батьківській школі матерів і батьків навчали, чого можна, а чого не можна вимагати від аномальних дітей, знайомили з прийомами розвитку розумових здібностей через складання казок, оповідань, малюнків, дитячих виробів [4; 5].

Висновки. Таким чином, глибоке вивчення й аналіз педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського дають змогу зробити висновок, що запропонована ним педагогічна система збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і положеннями, відіграла значну роль у розвитку теорії і практики виховання й навчання дітей з особливими потребами, принесла користь учителям допоміжних шкіл у їхній складній роботі з корекції інтелектуальних і розумових недоліків у дітей.

Бібліографія

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР. // Составитель Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640 с.

2. Іноземцева С.В. Використання педагогічних ідей В.О. Сухомлинського в роботі з дітьми з особливими потребами. / Іноземцева С.В. // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpkhnpu_ttmniv/2008_21/11.html –

3. «Обережно: дитина»: В.О. Сухомлинський про важких дітей: Темат. зб. / упор. Т.В.Філімонова; за наук. ред. проф. О.В. Сухомлинської. – Луганськ: Державний заклад «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2008. – 264 с.

4. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка / В.О. Сухомлинський // – К.: Радянська школа, 1978. – 264 с.

5. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. / В.А. Сухомлинский // – К.: Радянська школа, 1973. – 287с.

Н.Калініченко

Кiлькiсть переглядiв: 721

Коментарi